Є така дитяча гра: хлопчики й дівчатка бігають навколо стільців, кількість яких на одиницю менша за кількість учасників гри. За сигналом виховательки, усі повинні якомога швидше сісти на стілець. То як стільців на всіх не вистачає – одна дитина мусить вийти з гри. Гра продовжується до тих пір, поки не залишаться останні двоє дітлахів і один стілець. Природньо, переможець залишається на «троні». Ця гра – типовий зріз суспільства: першими вибувають дурні і роззяви, потім – неповороткі, невдахи і слабкі, яких спихують зі стільців, останніми залишаються хитрі і сильні. Тобто або ті, хто вправно робить вигляд, ніби радісно бігає навколо стільця, а сам – крутиться, згинаючи ноги у колінах біля вигідної позиції, щоб миттєво влаштувати дупу, або ті, кому байдуже чи грає суперник за правилами чи дежурить влучний момент, не відриваючи очі від жаданого місця, – вони силою візьмуть своє. А вихователі вже бачать – наскільки далеко підуть їхні підопічні, де і як влаштуються, хто з них виросте…
    Я з легкістю навіть зараз пригадую кілька подібних тестів у дитячому садочку свого дитинства. Коли дітлахам роздавали настільні ігри і призначали відповідального, який на свій розсуд призначав – хто і чим гратиметься, без всілякої можливості помінятися. Наступного дня відповідальних міняли… А ще – давали завдання клеїти аплікації, але крім звичайних перевірок мистецьких здібностей, влаштовували і провокації: роздавали ножиці на кожний стіл, але не кожному, а одні на чотирьох дітей, тільки половині цих «четвірок» – дозволяли ними користуватися, а іншій половині – забороняли, а тому інструмент мусив лежати нерухомо. Завдання ускладнювалося відведеним часом на вправу і характером дітей за тими столами, де було дозволено користуватися ножицями… А ще – виховательки час від часу вводили правила дозволяючи відвідини туалету у групах тільки різностатевими парами: хлопчик з дівчинкою мусили йти відправляти свої природні потреби одночасно. Тобто – разом! Самі ж вихователі крадькома стежили за результатами…
    Звісно, існувала ціла система покарань: від позбавлення прогулянок та ігор, до стояння у спеціально відведеному куту, обличчям до стін, так, щоб усі бачили дупу. Якщо дитина бажала достроково позбавитися стояння у ганебному куту, вона мусила урочистим голосом, яким на свята декламують вірші, попросити у всіх присутніх пробачення. Навіть, якщо була стовідсотково невинною. Покарання були і доволі принизливі – в т.ч. заборона відвідання туалету. Те, що відбувалося згодом, підносилося батькам, як свідоцтво розумовї неповноцінності дитини або її невихованості. Я кілька разів входив у відкритий конфлікт з однією вихователькою і двічі, не витримавши, тікав з цієї «тюрми», причому одного разу – навіть безпосередньо з групи серед білого дня взимку, попередньо сховавшись на території закладу, тим самим обдуривши на деякий час погоню. Обидві втечі були невдалими, мене ловили на півдорозі до дому і влаштовували неймовірні істерики, але спротив змушував адміністрацію трохи послаблювати своє відношення до нас, як до істот, які у їх розумінні, не були не повноцінними людьми, а лише заготовками…
    Система ломала нас повільно, але невідворотньо. На всіх рівнях, починаючи з дитинства. Блюзнірство обтяжувалося маскуванням дійсності ідеологічно апробованими фільмами і піснями, дешевою ковбасою і солодким морозивом, безкоштовною медициною і відпочинком у таборах. Те, що переважна більшість виховної ідеологічної продукції була - брехливою і ницою, ковбаса - неїстівною, а медицина - безпорадною, ми зрозуміли тільки з часом. А дехто, як правило ті, хто першими вилітав з гри "у стільці" і дотепер не второпав. Вони і досі втішаються гаслом: "головне - не перемога, а участь", радянськими комедіями і спогадами  про халяву.
    Однією з двох виховательок у моїй групі була жінка офіцера КДБ – Ірина М. Її чоловік пізніше, у лихі, безправні і безкарні 90-ті роки нагло загинув в автомобільній аварії, коли їхав п’янючий донезмоги. А моєю кращою подругою – онука полковника МВС – Свєта Ф. Її дід ще за Хрущова очолював наш міський відділ міліції, а згодом – ще десять років – міліцію міста Магадан, після чого – господарство обласного МВС там же. До слова, він був уродженець міста Єнакієве і звали його Віктор…
    Тепер цей діяч почесний громадянин мого рідного міста на Луганщині, його знають як патріота і запрошують на урочисті заходи до школярів і студентів, але я знаю і зворотній бік медалі його долі. Його син був типовим мажором, хоча такого слова тоді ще не знали. Якось він і компанія його друзів напідпитку забили людину на смерть, відрізали в трупа голову і грали нею у футбол нічними вулицями міста Первомайська… У цивілізованому світі на подальшій кар’єрі цієї людини вже б поставили хрест, але міністром МВС був наш земляк, уродженець міста Стаханова, тоді ще Кадієвка, – Микола Щьолоков, і це багато що пояснює…
    У країні панував застій: ворушив щелепою Брежнев, надривався Висоцький, відпрацьовані, гарно поставлені голоси з екранів обмежених каналів телебачення запевняли у невідворотній перемозі комунізма, а ми – маленькі мешканці країни Рад починали робити перші кроки у житті: безправні, наче піддослідні пацюки, залякані і обмежені, а тому мовчки терпіли знущання безкарних вихователів. На тлі своїх спогадів, я можу тільки уявити, який жах відбувався в інтернатах і сиротинцях… Боже мій, кого з нас робили?!